Не треба тішити себе ілюзією, що в Церкві все добре. Іноді людина думає про Церква (часто так думають невіруючі), ніби все в Церкві добре і тому так дивуються, коли виходить, що в Церкві збирають гроші, у священика може бути поганий настрій, а якійсь парафіян може бути хамом. Тому я хтів би звернутися трохи до текстів Святого Письма, щоб дослідити цей момент нашого життя.
У першому Посланні Апостола Йоана він говорить такі слова про антихристів (не соромиться міцних слів!): вони вийшли від нас, але не були наші; бо якби були наші, то залишилися б з нами; але вони вийшли, і через це виявилося, що не всі.
Як багато хто тепер прикриваючись Словом Божим, Церквою чи Самим Богом, намагається чинити щось своє. Не хоче розуміти істину, не хоче шукати правди. Хоче ходити своїми дорогами і чинити так, як це йому хочеться. І це все робить спираючись дуже часто на Слово Боже.
Але нема чого приховувати, що і сатана спокушав Ісуса словами зі Святого Письма. Так само і всі єретики, спиралися у своєму розумінні Бога на богонатхненні тексти. Нема чого приховувати, що диявол противиться нам і до нас можуть приходити якійсь нерозумні думки, коли ми починаємо читати Святе Письмо і починаємо молитися. Нема чого дивуватися, що після Причастя хочеться закурити, як казав один мій друг. Хіба Христос обіцяв нам легке життя?! Хіба Він не говорив, що нам треба боротися, щоб увійти в Царство Небесне. І хіба не вчить нас Церква про те, що нам треба боротися проти диявола, цього світу і власного тіла?! І тут під словом “світ” не розуміється не якась невідома субстанція, темна сила — бо все це ми відносимо до диявола. Світ — це люди, які живуть не по Божому. Люди, які самі грішать і своїми гріхами спокушають нас.
Іноді у своїй “християнській любові”, сучасній толерантності ми не бачимо правди. Що так насправді поряд з нами існує зло. І не просто якесь моральне, абстрактне зло, а конкретне. І чинять його люди. Я не хочу говорити про загальні речі, про політику чи державні справи. Я хочу говорити про банальності. Про дітей, від яких відцуралися батьки. Про чоловіків, які не виконують своїх обов’язків. Про матерів, які вбили своїх дітей. Про ті буденні справи, коли для нас головне — гроші, матеріальні блага і ми легко перекреслюємо іншу людину через брак любові.
У чому ж має полягати наша боротьба проти світу? Я не думаю, що ми маємо збиратися разом і йти бути всіх тих, які заважають нам добре жити по Божому. Я думаю, що сама головна боротьба це в собі самому. Я маю так жити, щоб цього “світу” в мені зовсім не було. Щоб я сам був настільки Божий, щоб світ сам від мене відвернувся. Щоб Бог в мені був настільки явний, що я не мав навіть друзів серед тих, які хочуть жити інакше, бо вони просто не хочуть мати зі мною нічого спільного.
Справа не в тому, щоб якимось чином впливати на інших, щоб бути якимось особливим серед інших. Справа в тому, щоб просто бути з Богом. Цього достатньо, на мою думку. Не треба особливо кричати серед міста, писати на всіх форумах та ресурсах про те, що ти вірив в Бога. Достатньо робити те, що маєш. Те, що тобі довірив Бог. Достатньо виконувати заповіді Христові. Любити ворогів, чинити добре тим, які нас кривдять. Молитися. І не чинити гріха самому. Ось і все.
Ми ж хочемо чогось краще вчити інших, воліємо бути світлом для інших не маючи в собі навіть і тіні оливи. Нам краще говорити про те, як робити іншому, аніж самому зректися гріха. Не вміємо любити, однак спроможні говорити про любов. Чи не про нас пише Апостол Юда? “Вони — підводні скелі на бенкетах ваших, які живлять з вами і самі себе випасають; хмари безводні, вітрами гнані; дерева, що пізно восени безплідні, двічі померлі, вирвані з корінням; люті морські хвилі, що власним сором шумують; зорі блукаючі, яким пречорна темрява збережена повіки”.
І ці слова я не пишу проти когось, я пишу їх про тебе самого. Це я так не живу, як маю. Сам не чиню, як говорю. Сам одне проповідують, а чиню інакше. Це в мені нема любові. І я для своїх братів є причиною для спотикання.
Але пишу це я звичайно не для себе, інакше для чого це публікувати?! Бери собі кайся, сиди на попелі. Сьогодні перекладав слова про проповідь отця Канталамесси. Там він говорить про притчу про сіяча. І ми відносимо себе до четвертого типу землі. Хвалимося своїми зусилля і досягненнями. Міряємося хто є тридцятикратним, а хто — сто. А отець говорить, що це і є помилка, бо добрим є той, хто відносить себе до перших трьох. Саме смирення є головним.
Коли я засуджую свого брата, то я сам цим себе викидаю з Царства Небесного. Сам себе вважаю негідним того, щоб бути Там. Бо головним у Царстві є Любов. Коли ж в мені цієї любові не має, не має співчуття, сили для того, щоб підтримати іншого, вислухати його, сказати йому правду, відмовитися від зла, яке мене манить — то хто мені винний?! Інший, якій чинить не по заповідям!?
І справа не в тому, що кожний буде відповідати за себе самого. Справа не в тому, що я ось це отримав і мені цього достатньо, а справа в тому, що якщо я “не перевищу праведність фарисеїв”, то не увійду Туди. Справа в тому, що навіть цей брат, якій у темряві. І не важливо так насправді чим він займається: бере хабарі, курить чи живе лише матеріальними цінностями. Справа в мені. Якщо в мені нема сили для того. Щоб пробачити, допомогти, підтримати, любити — значить щось в мені не так.
Як на мене саме в цьому сутність християнства: проблема іншої людини — моя проблема! Якщо мій брат чи сестра грішить, то моя любов до нього спонукає мене вирвати його з цього гріха. І я не говорю по якусь нав’язливість чи порожні погрози, я говорю про справжню любов. Я не забуваю про те, що людина завжди зберігає вільну волю, і що Бог завжди любить більше, ніж я. Отже моя дорога до цієї людини є такою іноді дивною, що я усього позбуваюся, а особливо своєї показної побожності для того, щоб бути з іншою людиною. Любов мене штовхає до присутності, до перебування разом.
І якщо мова йде про гріх, то Апостол Павел скаже, що Ісус став гріхом, щоб звільнити нас від нього. Це не значить, що Христос почав грішити, це лише значить, що Він пройшов усією дорогою гріха від спокуси до покарання. Він страждав за ті гріхи, які я зробив. Він був спокушуваний, щоб я отримав силу для того, щоб відкидати спокуси. Таку дорогу Він пропонує і нам. Бути світлом для тих, які грішать. І своєї любов’ю оберігати їх від зла. Лише Любов лікує.
Дорогие читатели! Не скупитесь на ваши отзывы,
замечания, рецензии, пожелания авторам. И не забудьте дать
оценку произведению, которое вы прочитали - это помогает авторам
совершенствовать свои творческие способности
Поэзия : Не теряй надежды. - Анатолий Бляшук К сожалению, приходится слышать очень много печальных историй, когда людей просто обманывала эта система. Когда человек всю свою жизнь работал, и пытался жить честно надеясь обеспечить себе старость, а его просто кидало государство. Очень много приходится слышать о коррумпированных, продажных политиках, целью которых есть не благосостояние страны и народа, а расширение своего собственного капитала. О коррупции в правоохранительных органах, на таможнях, в налоговой службе, в каких-то социальных сферах, и многое другое. И вся эта несправедливость ложится глубоко в наших сердцах, принося нам не мало горечи, и всегда остается вопрос: куда же смотрит Бог…? Неужели Он не видит всего этого зла…? Неужели Ему нет до этого никакого дела…? Размышляя над этим я вспомнил слова Иисуса Который говорил Своим ученикам: «В мире будете иметь скорбь; но мужайтесь: Я победил мир». (Иоан.16:33-б). И это правда, тех, кто хочет жить праведно, ждут не малые скорби. Ведь миром на сегодняшний день правит дьявол, и во всех этих сферах действует его система ценностей. И нам не стоит удивляться тому, что творится вокруг нас. Нам нужно стойко противостоять этой системе зла, и не допускать ее в свои сердца. Вспомним псалом 72: «Псалом Асафа. Как благ Бог к Израилю, к чистым сердцем! А я - едва не пошатнулись ноги мои, едва не поскользнулись стопы мои, - я позавидовал безумным, видя благоденствие нечестивых, ибо им нет страданий до смерти их, и крепки силы их; на работе человеческой нет их, и с [прочими] людьми не подвергаются ударам. От того гордость, как ожерелье, обложила их, и дерзость, [как] наряд, одевает их; выкатились от жира глаза их, бродят помыслы в сердце; над всем издеваются, злобно разглашают клевету, говорят свысока; поднимают к небесам уста свои, и язык их расхаживает по земле. Потому туда же обращается народ Его, и пьют воду полною чашею, и говорят: "как узнает Бог? и есть ли ведение у Вышнего?" И вот, эти нечестивые благоденствуют в веке сем, умножают богатство. Так не напрасно ли я очищал сердце мое и омывал в невинности руки мои, и подвергал себя ранам всякий день и обличениям всякое утро? [Но] если бы я сказал: "буду рассуждать так", - то я виновен был бы пред родом сынов Твоих. И думал я, как бы уразуметь это, но это трудно было в глазах моих, доколе не вошел я во святилище Божие и не уразумел конца их». (Пс.72:1-17). У каждого человека есть выбор, или 60, 70 лет воровать и жить в роскоши, а вечность гореть в адском пламени, или все же остаться верным Божьим принципам и в вечности наслаждаться жизнью. Это абстрактное утверждение: «Но, как написано: не видел того глаз, не слышало ухо, и не приходило то на сердце человеку, что приготовил Бог любящим Его». (1Кор.2:9).
